Отчет о туре "Синай"

Версия для печати
СинайОтчет одного из участников велотура "Синай" состоявшегося в январе 2010 г. Читать...

Зимові відпустки проводять по різному, одні віддають перевагу шаленству засніжених гірських схилів, мандрів святковими містами, інші відпочивають удома поряд зі знайомими та родичами. Мені ж повезло провести тиждень зимової відпуски у дивовижній частині Єгипту - Синайському півострові.

СинайЩо знає пересічний українець за Єгипет? Напевно це Каїр, фараони, піраміди, підводний світ Червоного моря, та, звісно, низка міст-курортів, що являють своєрідний бюджетний конвеєр відпочинку під маркою «все враховано» (all inclusive). Розпитуючи знайомих, що відпочивали на курортах цієї країни – чув захопленні відгуки про неймовірно яскравий підводний світ, та негатив про настирних арабів, які звертають увагу на наших дівчат, і звісно про небезпеку прогулянок вулицями єгипетських міст для іноземців. І саме море далеке і тепле з власним світом коралів та риб – вабило мене. А тому вже давно придбав гарну маску для пірнання, і вичікував гарної нагоди навідатись у Шарм ель Шейх – за розповідями, один з кращих курортів країни.

І ось його величність випадок привернув мою увагу до трохи нестандартного опису туру на одному з туристичних сайтів. У чому полягала відмінність – по перше це своєрідний туристичний похід, де впродовж тижня пропонували подолати чималий шлях вздовж моря, пустель та гір, пройтися стежками пророка Моїсея та відчути бедуїнську гостинність. Одна особливість поставила фінальну точку у виборі - це був не піший маршрут чи автотур, мені пропонували велотур. На велосипеді, вздовж моря і по пустелі, тоді коли рідний Київ по вуха шурхає у снігах? ...І хоча я ніколи не виїжджав на ровері за межі свого міста, відразу відчув - це для мене. Сподіваюся і вам цікаво, що з того вийде. Поїхали.

СинайРазом зі мною нас зібралося п'ять відчайдухів – подружня пара з Сіверодонецька, веселий молодий чоловік та наш інструктор, своєрідний сталкер – Костя. Кожен особистість, у кожного за плечима своя історія життя, а попереду спільна подорож у країну пісків та сонця. Наприклад Костянтин - своєрідний дауншифтер. В минулому програміст, колись вирішив різко змінити стиль життя і покинувши роботу у теплому офісі, відкрив власний бізнес та почав займатися велотуризмом, організовуючи подорожі Україною. І ось тепер, відчувши сили, запропонував першу закордонну експедицію. Цікавий момент, що з першої, розвідувальної, подорожі Єгиптом , що тривала 14 днів, два роки тому, інструктор повернувся без фотографій. Фотоапарат було вкрадено вправними злодюжками. І тому, ми усі, навіть і гадки не мали, що ж за краєвиди відкриються нашим очам, я особисто мав сумніви у мальовничості пустелі та автошляхів Єгипту і чекав лише на зустріч з морем. Отже рішення прийнято, інструктор відомий, мій улюблений велосипед спаковано, речі у велорюкзаку. Сьогодні - різдвяна вечеря, а завтра – літак та перші кілометри невідомих доріг.

Бориспіль взимку не являє нічого мальовничого. Затримка рейсу, кілька годин очікування та розмов дали можливість познайомитися поближче. У міжнародному терміналі з даху стелі потоками падає вода – перетворюючись у велику калюжу і всі пасажири вимушені шукати альтернативних шляхів подолання водної перешкоди.

Та ось літак відірвався землі і зимова холоднеча та щоденні проблеми десь там внизу. Весь відрізок уздовж Чорного та Середземного морів небо вкрите густими хмарами, приховуючи від нас ландшафти Туреччини та Криту. Аж поблизу Єгипту хмари поступово зникають і перед нами у всій суворій красі з’являються синайські гори. Особливої космічності пейзажу надає проміння вечірнього сонця у якому гори набувають темно червоного – марсіанського кольору. Це вам не рідні Карпати – тут око не зустріне ні краплі зелені та чогось придатного для життя - лише мертві скелі відтінків червоного кольору та пісок. Роздивляючись сотні кілометрів гірського масиву, весь час запитував себе – і невже через кілька днів, десь там унизу, ми будемо крутити педалі, і невже отримаємо від того задоволення.

Аж ось гори поступово перетворюються у голу пустелю, посеред якої, залиті яскравим світлом виринають острівці міст та готельних комплексів. Це Шарм-Ель-Шейх. Командир рейсу сповіщає, що температура повітря надворі +28 градусів - після мінус дванадцяти у Києві важко без недовіри сприймати такі цифри. Пасажири з нетерпінням чекають посадки. Ми ж турбуємося, що після кількагодинної затримки рейсу ми відстаємо від графіку і вже годину тому мали виїхати за межі міста і просуватися углиб національного заповідника де планували розбити намети та провести першу ніч. Тепер маємо долати перші десятки кілометрів у темряві, де будемо ночувати - взагалі невідомо. Порадившись, відкидаємо варіант ночівлі в готелі – не за тим ми сюди їхали.

Синай Місто зустрічає лагідним теплом. Швидко сутеніє. Збираємо та перевіряємо велосипеди, прикручуємо колеса, чіпляємо рюкзаки. Все це робимо на території майже порожнього аеропорту чим викликаємо зацікавлення місцевих службовців, тому частину часу витрачаємо на перемовини та вмовляння місцевих охоронців, аргументуючи, що за десять хвилин нас тут не буде. І ось ввімкнувши фари – радісно викочуємося на двір. Відразу ж потрапляємо у центр уваги – місцеві таксисти з захопленням та посмішками розглядають наших коней, обов’язково намагаються доторкнутися, поперемикати швидкості та задають стандартне питання «А скільки коштує такий велосипед?». Згодом ми зрозуміли і звикли до такого ритуалу при зустрічі єгиптян з вело туристами і навіть дивувалися коли хтось не проявляв належної уваги до наших персон. Відверто кажучи спочатку я тримався дуже обережно – ніч, незнайомці з іншого світу та з абсолютно іншим світосприйняттям. Чого від них чекати? Вже пізніше ми переконалися – що вони такі ж самі як і ми – тобто є і гарні, а є і не дуже. Але загалом пересічні єгиптяни на нашому шляху справили гарне враження – доброзичливі, привітні, готові допомогти, дехто любить гроші – але хто ж без гріха, головне, що з усіма можна домовитися. Напрямок руху узгоджено, прощаємося з таксистами. Набираємо швидкість. Велодоріжок звісно немає – але дорога містом гладенька та рівна. Перша і остання людина у колоні вдягнута у яскраві жилети з світловідбивачами – безпека перед усім. Пролітаючи широкою вулицею Шарму вздовж суцільної смуги готельних комплексів Радсон, Хілтон Біч резорт, переслідує враження чогось штучного. Таке відчуття ніби у суцільній пустелі, вздовж моря побудували місто з курортних комплексів, посадили купу пальм – і спробували надихнути це життям. Напевно у стінах готелів все відповідає найвимогливішим забаганкам відпочиваючих і море тут сповнене усіх оспіваних красот, але ззовні, обабіч дороги, немає нічого окрім стін, посередніх магазинів та пальм. Тому розумієш душу і сіль Єгипту тут не відшукати – швидше за місто. Перша зупинка і перший культурний шок. Нам треба купити провіант та воду на перші два дні маршруту. У тому ж Шармі шукаємо супермаркет . Те що в них називають супермаркетом – являє собою маленький магазинчик – заповнений незрозумілими товарами і продуктами невстановленого строку зберігання, з арабськими надписами. Дивна річ - цінників ми так ніде і не знайшли. Тобто ти згрібаєш докупи все що тобі сподобалась, потім продавець щось бурмочучи під ніс починає додавати на калькуляторі, оголошує ціну. І саме головне, що після оголошення ціни ви цілком спокійно можете вести торг і отримати знижку.

Нарешті місто залишилось за спиною. Суцільна темрява, зорі. З’їжджаємо з асфальту на добре накатану ґрунтову дорогу. З одного боку море з іншого колючий дріт з попередженнями арабською. І тут інструктор згадує, що не має бензину аби приготувати вечерю. Логіка проста – скрізь де є люди, є бензин. Ми скептично поглядаємо на нього, але продовжуємо їхати. Намагаємось попросити бензину у зустрічних машин – але нас не зупиняючись ігнорують. Через кілька кілометрів від дороги на березі моря - помічаємо вогні авто та багаття. Інструктор вирушає в розвідку і за 20 хвилин повертається з очима круглими від подиву. Виявилось, що рибак, господар величезного позашляховика погодився дати бензину. А оскільки не міг від’єднати якийсь шланг, просто відкрив капот і ножем перерізав трубку у двигуні, ввімкнув машину і з трубки як з пульсуючої вени набрав нам пляшку бензину. Ще й запрошував завітати до його багаття. От така ґречність по єгипетські.

СинайЗнову несподіванка посеред шляху перед в’їздом у заповідник натикаємось на військовий пост. Дуже важко зрозуміти, що молодики перед нами мають відношення до військових. Якісь спортивні костюми, футболки і лише один трохи напідпитку вдягнений у щось на зразок військової форми. Але він має кинджал на поясі, тому ми ведемо себе тихо і приглядаємось уважно. Починаємо розмову і хоча ніхто з опонентів не розмовляє англійською, стає зрозуміло – далі шлях заборонено, а от чому - зрозуміти важко. Після недовгих перемовин, інструктор просить аби його відвели до самого головного. Делегація забирає нашого сталкера і зникає у темряві. Не хочу лякати читачів, бо насправді все виглядало цілком пристойно і спокійно, просто було важко зрозуміти суть заборони. Але думаю те ж саме відчували би і єгиптяни якби вночі наткнулися на пост, що охороняє вхід до національного парку скажімо десь посеред Криму. В результаті – нам запропонували розбити намети прямо тут, на березі моря, під стінами дивної споруди. Не скажу, що це була найспокійніша ніч у моєму житті, але всі мої страхи залишились при мені як тільки зійшло сонце. Як виявилось, зранку дорога у заповідник була відкрита, а нічні перестороги то заради нашої ж безпеки – хто його знає в яку халепу ми можемо там потрапити. Інша приємна річ – під територію для наметів нам виділили подвір’я тільки-но збудованої мечеті. Тобто ми спали, а потім, заспані, варили сніданок на примусі прямо під вікнами мінарету. До того ж зазирнувши усередину - випадково стали учасниками молитви. Чоловік, що прибирав у приміщенні, погукав нас до себе і гарним глибоким голосом проспівав кілька віршів Корану.

Лагідне ранкове сонце, водні процедури у теплому морі. Напевно був відлив, бо вздовж узбережжя валялися купи мотлоху антропогенного походження, поміж якого, крадькома, бігали кумедні краби.

І ось наш шлях до національного заповіднику Набк відкрито, нічні військові привітливо бажають щасливої дороги. Вже згодом ми уяснили дві речі. По-перше – Єгипет вдень і Єгипет вночі то дві різні країни. Вся територія розподілена на квадрати, пересування між якими контролюється військовими постами і вночі такі перевірки є проблемою навіть для самих єгиптян. По-друге – військові патрулі на Синаї не носять форму – вони вдягнуті у що завгодно. І, здається, чим вище звання тим більша невідповідність і сміливість у виборі гардеробу.

Синай Заповідник Набк це 600 кв. м. піщаного простору , що тягнуться вздовж моря від Шарм-Ель-Шейху до Дахабу. Особливо мальовнича територія, що називається Рас-Мохаммед. З одного боку парк відокремлено скелями, які, по мірі наближення до Дахабу, підступають все ближче до води. Останні кілометри доводиться долати стрибаючи кам’яними стежками, та перетягуючи велосипед повз завали. Проїжджаємо мангрові ліси – зелені рослини, що ростуть у солоній воді, самостійно себе опрісняючи. Навколо мальовничі морські пейзажі. Узбережжя засипане величезними мушлями та уламками коралів. За кожним поворотом хочеться лізти у воду, плисти до рифів - адже красота підводного світу заслуговує окремої розповіді. З’являються перші оселі бедуїнів. Важко називати ці споруди оселями, а ще важче повірити, що іржаві пікапи, поряд з цими оселями, вміють їздити. Та навіть посеред піску вирує життя - пікапи їздять, бедуїни позують на камеру, їх жінки та діти бігають за туристами пропонуючи примітивні буси та випрошуючи дрібні монети.

Пролетівши піски з’їжджаємо з широкої дороги, та вузькою стежкою занурюємося у світ скель та води. Останній поліцейський кордон ніяк не хотів нас пропускати - хлопці казали там вже немає дороги, і до міста дуже далеко. Ми, в свою чергу, пояснювали, що можемо нести наших коней навіть на спині, і будь що плануємо ночувати у Дахабі. Напевно ми виглядали дуже рішучими і після перевірки паспортів нас відпускали далі. До речі, неабияку роль у нашому просуванні відіграв Андрій Шевченко. Навіть дивного неслов’янського вигляду поліцейський у майці посеред скель, абсолютно віддалений від цивілізації, коли почув, що ми з України, змінив гнів на милість - самостійно згадав ім’я нашої зірки і почав посміхатися. Слава українському футболу!

До Дахаба в’їжджаємо вночі добряче втомленими. На під’їзді до міста – поки чекав команду , мене гостинно запросив до столу молодий господар відкритого ресторанчику. За ароматним чаєм у компанії єгипетської молоді розпитую за особливості життя та історію краю.

Після останньої години нічного вело марафону по скелям відчуваємо справжню насолоду знову летіти рівним асфальтом. Нас вже чекає смачна вечеря і ліжко.

У 1967 після військової інтервенції – весь Синайський півострів перейшов під упорядкування Ізраїлю. Тоді ж і почалося створення туристичної інфраструктури, з’явилися перші готелі. Вже пізніше, після підписання мирного договору, землі були повернуті Єгипту. Свого часу Дахаб був улюбленим курортом ізраїльських студентів, хіппі. Колись кілька будинків на берегу моря, нині перетворилося на міжнародний центр дайвінгу та віндсерфінгу. Не зважаючи на наплив іноземних туристів господарям вдається зберегти особливий колорит – незвичну суміш європейського сервісу та східного шарму.

Синай Все тут поряд, все зручно. В кількох метрах від кемпінгу, вздовж морського берега, розташована лінія відкритих ресторанчиків. На їх території ви можете вільно відпочивати та купатися, спостерігати за парусами та вдивлятися в далекі гори Саудівської Аравії. Дивно, але нам ніхто не нагадував про заборонену територію та необхідність оренди шезлонга чи парасольки. Якщо маєте бажання спробувати себе в якості драйвера – до ваших послуг досвідчений інструктор і ось за двадцять метрів від берега кораловий риф за яким у синій безодні живуть власним життям сузір’я морських істот. Звісно серйозні занурення потребують ґрунтовної підготовки, що може зайняти не один день, а то і тиждень . Також тут розповсюджений фрідайвінг - занурення на глибину без кисневих балонів, лише за допомогою власних легенів - такий вид спорту потребує повного контролю над тілом.

Набридли морські розваги, тут немає часу на нудьгу - місто пропонує вам відчути колорит єгипетських базарів, смак дешевої полуниці, аромати динь та ще купи заморських фруктів. Ті хто сміливіші, можуть поринути у гамір вулиць - зупинитись в одному з місцевих кафе, та, потягуючи міцний бедуїнський чай, заповнити години відпочинку грою у нарди. Ми так і зробили – в Україні саме святкували старий новий рік, а тут місцева публіка жваво спостерігала за перипетіями кубка Африки з футболу.

Ввечері узбережжя міста спалахує тисячами вогнів. Тут існує традиція - більшість прибережних ресторанів лише заховається сонце - запалюють багаття. Ніч, зорі, вогонь, море, блюз, тепла ковдра, гарна компанія – романтичний Дахаб.

СинайЗдавалося що може бути краще побаченого, але пригоди тривають - ми вантажимось в машини і від’їжджаємо у монастир Святої Катерини. Тут, на горі Сінай, Моїсей отримав 10 заповідей. Проводимо день у горах, і поки наші велосипеди відпочивають – виходимо стежкою на вершину, розчиняємося у величі та спокої віків. Взагалі то, по традиції, аби позбутися гріхів, пілігрими мають зустрічати світанок на Мойсеєвій горі. Але ми ігноруємо традицію, і грішні, ліземо угору під сонцем. Поряд з нами піднімається молодий іспанський священик – він вирішив пройти шляхом Авраама і пішки подолав величезну відстань з Туреччини до Єгипту. Та дівчина дантист з Нью-Йорку – яка по дорозі встигає зазирнути до рота горе-бедуїнам, порадити їм термінове лікування, вручити кілька пігулок та відмовитися від їхньої пропозиції вирвати хворий зубів, на місці, пасатижами.

Вже ввечері велосипедами виїжджаємо з обіймів монастиря, і долаємо десятки кілометрів у промінні вечірнього сонця. Швидко сутеніє, навколо гостре каміння, а у нас запланована ночівля у наметах посеред гір. Знаходимо затишне місце, пробивши колесо, та налякавши стадо диких верблюдів. І знову глибокий вечір наповнений веселими розмовами. А от вночі прокидаємося від виття, чи то вовків чи то шакалів. Ми не одні! Зазвичай в пустелі неймовірна тиша, чути як б’ється серце сусіда. А зараз той сусід спокійно хропе на весь каньйон і йому байдуже те що поряд щось виє. Український турист – сміливий турист.

Кілька днів маршруту маємо провести у оазисі. Здавалося після моря, гір, краєвидів пустелі, що на швидкості пролітали повз нас – нічого мене не зачепить. І я глибоко помилявся. В певній точці ми мали звернути з дороги і вести навантажені велосипеди по піску – справа не з приємних. Тут ще, невідомо звідки, набігла купа місцевих дітей з сувенірами, жінок з немовлятами, чоловіків з верблюдами і почали пропонувати послуги гіда, лякати небезпечною дорогою. Після кількох днів подорожі, ми мали стійкий імунітет до таких ділків, тому чемно вислуховували і мовчки йшли далі. І ось, після блукання пісками, нашим очам відкривається величезне провалля з вузенькою стежкою, на дні якого, вдалині, видніється зелене соковита цяточка пальм. Це наша остання мета – оазис Айн-Худра.

Синай Худра в перекладі з арабської - помідор. Оазис являє собою кілька осель місцевих селян. З джерела, що протікає у печері черпають силу пальми та кілька сімей з яких і складається це селище. Кожна сім’я 8 -10 чоловік. Сурові чоловіки, колоритні бабці, гарні господині, смачна кухня, вечірні балачки за чаєм навколо сімейного вогнища. Ніколи не використовував в якості дров пальмові гілки, ніколи не міг би повірити, що верблюди над усе полюбляють ласувати картонним ящиками від побутової техніки. Ділові люди – їхній бізнес це зразок нашого зеленого туризму. Все для туристів - сафарі на верблюдах, смачнюча кухня, навіть два басейни. І це посеред пустелі! А також розмови, погляди, посмішки. Наші велосипеди викликали неабияке зацікавлення, а тому два вечори поспіль мали за обов’язок катати по піскам місцевих сопливих карапузів, що від радощів пищали та гуділи імітуючи гуркіт реактивного літака. За таку опіку над малечею отримали у подарунок саморобні прикраси. Вранці нас будив крик голодного віслюка і це значило, що вже десь встає сонце і треба бігти дертися на стіни каньйонів аби відчути себе частиною цієї могутньої величі, цього пробудження природи. Мені здається я загубив там частинку свого серця, натомість отримав ще один доказ того, що, інколи, навіть у мертвій пустелі можна віднайти чарівні прояви життя та краси.

Новий день – час вирушати додому. Мовчки пакуємо речі. За символічну плату наші рюкзаки вивезуть верблюдами до дороги, тому ми майже без зусиль штовхаємо ровери. До зустрічі Худра - ми ще повернемося, і якщо не в реальному світі, то уві сні. І знову вітер в вухах, знову кілометри доріг, привітання зустрічних автомобілістів.

Останній вечір у Дахабі. Схід сонця. Купання у морі. Літак. І от перші кроки по засніженій землі бориспільського аеропорту. Тут мінус двадцять, зранку на роботу.

Навіть зараз важко повірити, що все це відбувалося з нами. Лише пісок у шкарпетках, та світлини нагадують про пригоди. Ми прожили маленьке життя у житті і повернулися звідти з блиском у очах. Мілорад Павич якось писав «Бувають дні які ти живеш у довжину, а інколи, бувають такі, що живеш ще й у глибину».

Автор текста Автор тексту - Руслан Луценко, м.Київ

Подробнее об этом туре
Фотоотчет